Вороньківська сотня

Вороньківська сотня — козацька сотня, адміністративно-територіальна та військова одиниця Переяславського полку в добу Гетьманщини з центром у містечку Вороньків.

Історія

Уперше згадана як військово-територіальний підрозділ Війська Запорозького у Зборівському реєстрі, що датується 16 жовтня 1649 року. За цим реєстром до сотні належав 101 козак. Весь час існування перебувала у складі Переяславського полку.

1750 року до сотні належали такі населені пункти: Вишеньки, Вороньків, Глибоке, Гнідин, Жереб'ятин, Кальне, Кийлів, Проців, Ревний, Рогозів, Рудяків, Сальків, Софіївка, Старе. Згідно з описом 1765–1769 років, до сотні належали вже такі населені пункти: Вороньків, Глибоке, село; Гусинці, Кальне, Рогозів, село; Рудяків, село; Софіївка, Старе.

Після ліквідації сотні у 1782 році її склад включено до Київського повіту Київського намісництва.

Подвиг

Згадка про Вороньківську сотню Переяславського полку з'являється у 1919 році, коли козаки під проводом отамана Івана Черпака-Штурби дали бій більшовикам на річці Трубіж, неподалік Баришівки 4 лютого 1919 року близько трьохсот українських козаків (за іншими даними — 170) на заклик Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, стали на захист своєї столиці й держави.

Вони утримували упродовж двох діб наступ загарбницького війська московських окупантів, щоб виграти час для евакуації українського уряду з Києва до Житомира.

Вороньківська сотня під проводом отамана Івана Черпака виїхала на річку Трубіж, що неподалік села Коржі Баришівського району Полтавської губернії (нині – Київщина), близько п’ятдесяти кілометрів від столиці (залізнична лінія Київ — Харків).

На жаль, у той критичний час у розпорядженні української влади, як і за аналогічної ситуації попереднього, 1918 року, не виявилося регулярних збройних формувань для відбиття ворога. До них приєдналися козаки Бориспільської і Баришівської сотень Переяславського полку. Вони розібрали залізничну колію, замінували міст та зайняли оборонні позиції. Саме там мали їхати більшовицькі війська бронепоїздами на Київ. До козацького загону долучилося місцеве населення; вони разом гідно боролися з ворогом, але сили були нерівними…

Два дні тривав запеклий бій. Козаки мали на озброєнні лише чотири кулемети, зо дві сотні гвинтівок, шаблі й револьвери, обмаль набоїв. План був такий: зайняти оборону на правому березі річки, а на лівому, звідки мав з’явитися ворог, пошкодити колію, щоб перший більшовицький поїзд на повній швидкості зійшов з рейок і перегородив шлях наступним потягам. Таким чином вдалося б затримати на кілька днів наступ ворога на Київ.

Але повною мірою здійснити задумане не вдалося. Знайшовся зрадник, який видав план операції більшовикам. Тому їхній бронепоїзд зупинився перед пошкодженим відрізком колії, червоні заходилися лагодити колію і обстрілювати з гармат позиції українців. Козаки намагалися вогнем з кулеметів і гвинтівок перешкодити ворогам відновити рух поїздів. Проте перевага була на боці ворога. До більшовиків прибувало підкріплення, козаки потрапили у безвихідну ситуацію: не було від кого чекати допомоги...

Встановлено, що у бою полягло понад 70 повстанців з Воронькова і близько 30 з Березані, вони стояли на смерть, аби захистити рідну землю…

Відроджена пам'ять

Упродовж майже століття про цю героїчну подію часів Національно-визвольної революції згадувати було небезпечно, адже радянська пропаганда називала бандитами всіх українців, які боролися проти комуністичного режиму. Тому рідні повстанців боялися розповідати дітям та онукам правду про подвиг і героїчну боротьбу їхніх батьків і дідів, але вони свято берегли пам’ять про них.

Бій на річці Трубіж і постать отамана Черпака стали легендарними. Відомий поет, член Національної спілки письменників України Микола Карпенко, уродженець Воронькова, на підставі почутих у дитинстві розповідей на схилі свого життя написав поему «Отаман Іван Черпак». Багато цінних відомостей про бій на Трубежі зібрав у середині 1990-х років Андрій Свирид, житель села Іванків Бориспільського району.

Проаналізувавши всю наявну інформацію про ту подію, можемо констатувати: молоді українці козацького роду і духу ціною свого життя на два дні зупинили просування ворога до столиці України. Вони здійснили подвиг, що мав не тільки стратегічне, але й політичне та ідеологічне значення.

Політичний результат — не менш значущий: упродовж цього короткого часу Директорія Української Народної Республіки змогла евакуювати свої урядові установи зі столиці у глибинні місцевості контрольованої нею території держави. І нарешті — дуже вагома моральна складова результату героїчного вчинку: більшовики, всупереч сподіванням, не ввійшли тріумфально до Києва. Герої-козаки, вступивши в нерівний бій з добре озброєним ворогом, не тільки зруйнували його плани на швидке захоплення української столиці, але й, безперечно, стали в очах усіх майбутніх поколінь рятівниками честі й гідності нації.

Більшість з тих, хто повернувся з Трубежа додому, брали участь у антибільшовицькій боротьбі у складі різних повстанських загонів. Ті, хто дожив до початку 1930-х років, були репресовані більшовицькою владою.

У лютому 2024 року, на 105-ті роковини, на місці бою було урочисто відкрито першу чергу меморіалу Героям Трубежа «Розірвані мости», проєкт якого розробив народний художник України, лауреат Шевченківської премії Анатолій Васильович Гайдамака (1939 — 2023). Це меморіальний тетрапод, доставлений раніше в Баришівку з-під Маріуполя, та флагштоком.

Примітки

,