Відмінності між версіями «Вороньківська сотня»
м (→Історія) |
м |
||
| Рядок 10: | Рядок 10: | ||
Після ліквідації сотні у 1782 році її склад включено до Київського повіту Київського намісництва. | Після ліквідації сотні у 1782 році її склад включено до Київського повіту Київського намісництва. | ||
Згадка про Вороньківську сотню Переяславського полку з'являється у 1919 році, коли козаки під проводом отамана [[Черпак Іван|Івана Черпака-Штурби]] дали бій більшовикам на річці Трубіж, неподалік Баришівки [[4 лютого]] [[1919]] року близько трьохсот українських козаків (за іншими даними — 170) на заклик Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри | == Подвиг == | ||
Згадка про Вороньківську сотню Переяславського полку з'являється у 1919 році, коли козаки під проводом отамана [[Черпак Іван|Івана Черпака-Штурби]] дали бій більшовикам на річці Трубіж, неподалік Баришівки [[4 лютого]] [[1919]] року близько трьохсот українських козаків (за іншими даними — 170) на заклик Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, стали на захист своєї столиці й держави. <ref>[https://ukrnationalism.com/history/3578-100-rokiv-tomu-kozaky-voronkivskoi-sotni-povtoryly-podvyh-heroiv-krut.html] Козаки Вороньківської сотні повторили подвиг Героїв Крут</ref> | |||
Вони утримували упродовж двох діб наступ загарбницького війська московських окупантів, щоб виграти час для евакуації українського уряду з Києва до Житомира. | |||
Вороньківська сотня під проводом отамана Івана Черпака виїхала на річку Трубіж, що неподалік села Коржі Баришівського району Полтавської губернії (нині – Київщина), близько п’ятдесяти кілометрів від столиці (залізнична лінія Київ — Харків). | |||
На жаль, у той критичний час у розпорядженні української влади, як і за аналогічної ситуації попереднього, 1918 року, не виявилося регулярних збройних формувань для відбиття ворога. До них приєдналися козаки Бориспільської і Баришівської сотень Переяславського полку. Вони розібрали залізничну колію, замінували міст та зайняли оборонні позиції. Саме там мали їхати більшовицькі війська бронепоїздами на Київ. До козацького загону долучилося місцеве населення; вони разом гідно боролися з ворогом, але сили були нерівними… | |||
Два дні тривав запеклий бій. Козаки мали на озброєнні лише чотири кулемети, зо дві сотні гвинтівок, шаблі й револьвери, обмаль набоїв. План був такий: зайняти оборону на правому березі річки, а на лівому, звідки мав з’явитися ворог, пошкодити колію, щоб перший більшовицький поїзд на повній швидкості зійшов з рейок і перегородив шлях наступним потягам. Таким чином вдалося б затримати на кілька днів наступ ворога на Київ. | |||
Але повною мірою здійснити задумане не вдалося. Знайшовся зрадник, який видав план операції більшовикам. Тому їхній бронепоїзд зупинився перед пошкодженим відрізком колії, червоні заходилися лагодити колію і обстрілювати з гармат позиції українців. Козаки намагалися вогнем з кулеметів і гвинтівок перешкодити ворогам відновити рух поїздів. Проте перевага була на боці ворога. До більшовиків прибувало підкріплення, козаки потрапили у безвихідну ситуацію: не було від кого чекати допомоги... | |||
== Примітки == | == Примітки == | ||
Версія за 18:38, 5 лютого 2022
Вороньківська сотня — козацька сотня, адміністративно-територіальна та військова одиниця Переяславського полку в добу Гетьманщини з центром у містечку Вороньків.
Історія
Уперше згадана як військово-територіальний підрозділ Війська Запорозького у Зборівському реєстрі, що датується 16 жовтня 1649 року. За цим реєстром до сотні належав 101 козак. Весь час існування перебувала у складі Переяславського полку.
1750 року до сотні належали такі населені пункти: Вишеньки, Вороньків, Глибоке, Гнідин, Жереб'ятин, Кальне, Кийлів, Проців, Ревний, Рогозів, Рудяків, Сальків, Софіївка, Старе. Згідно з описом 1765–1769 років, до сотні належали вже такі населені пункти: Вороньків, Глибоке, село; Гусинці, Кальне, Рогозів, село; Рудяків, село; Софіївка, Старе.[1]
Після ліквідації сотні у 1782 році її склад включено до Київського повіту Київського намісництва.
Подвиг
Згадка про Вороньківську сотню Переяславського полку з'являється у 1919 році, коли козаки під проводом отамана Івана Черпака-Штурби дали бій більшовикам на річці Трубіж, неподалік Баришівки 4 лютого 1919 року близько трьохсот українських козаків (за іншими даними — 170) на заклик Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, стали на захист своєї столиці й держави. [2]
Вони утримували упродовж двох діб наступ загарбницького війська московських окупантів, щоб виграти час для евакуації українського уряду з Києва до Житомира.
Вороньківська сотня під проводом отамана Івана Черпака виїхала на річку Трубіж, що неподалік села Коржі Баришівського району Полтавської губернії (нині – Київщина), близько п’ятдесяти кілометрів від столиці (залізнична лінія Київ — Харків).
На жаль, у той критичний час у розпорядженні української влади, як і за аналогічної ситуації попереднього, 1918 року, не виявилося регулярних збройних формувань для відбиття ворога. До них приєдналися козаки Бориспільської і Баришівської сотень Переяславського полку. Вони розібрали залізничну колію, замінували міст та зайняли оборонні позиції. Саме там мали їхати більшовицькі війська бронепоїздами на Київ. До козацького загону долучилося місцеве населення; вони разом гідно боролися з ворогом, але сили були нерівними…
Два дні тривав запеклий бій. Козаки мали на озброєнні лише чотири кулемети, зо дві сотні гвинтівок, шаблі й револьвери, обмаль набоїв. План був такий: зайняти оборону на правому березі річки, а на лівому, звідки мав з’явитися ворог, пошкодити колію, щоб перший більшовицький поїзд на повній швидкості зійшов з рейок і перегородив шлях наступним потягам. Таким чином вдалося б затримати на кілька днів наступ ворога на Київ.
Але повною мірою здійснити задумане не вдалося. Знайшовся зрадник, який видав план операції більшовикам. Тому їхній бронепоїзд зупинився перед пошкодженим відрізком колії, червоні заходилися лагодити колію і обстрілювати з гармат позиції українців. Козаки намагалися вогнем з кулеметів і гвинтівок перешкодити ворогам відновити рух поїздів. Проте перевага була на боці ворога. До більшовиків прибувало підкріплення, козаки потрапили у безвихідну ситуацію: не було від кого чекати допомоги...
Примітки
,
